Мій син – моє життя

Я, як і всі, часто чула зі ЗМІ історії про дітей зі страшними і рідкісними діагнозами, про збір коштів для лікування таких діточок, пам'ятаю хлопчика з лейкемією, якому перерахували з колишнім чоловіком 100 грн… І мені завжди здавалося, що все це десь далеко, що мене це ніколи не торкнеться… Так і на питання: "Навіщо, у вас самих грошей не так вже…?" відповідала тому, що ніколи не хотіла б опинитися на їхньому місці. Але мабуть в житті так: чого боїшся, те і трапляється!

23 грудня 2009 року у мене народився син Артур на терміні 40 тижнів. 23 грудня вранці о 8 годині я поїхала в пологовий будинок. Перейми посилювалися, завідувач відділенням провів зі мною бесіду, пояснивши, що плід занадто великий, перші пологи при віці 34 роки, дитина ослаблена, слабке серцебиття, необхідно екстрено "кесарити", так як дитина в утробі задихається. Але тут сталося непередбачене: я почала народжувати самостійно, дитина дуже швидко виходила, і часу залишалося дуже мало, на третій поверх не довезли б… Тож я народила малюка від початку переймів через 1 годину 45 хвилин. На кілька секунд мені поклали його на живіт, він був такий гарний, я чомусь думала, що діти народжуються з закритими очима, дуже хотіла, щоб у нього були блакитні очі, але він був копія мене. Потім його забрали, а мені зробили анестезію…

Дитина народилася з вагою близько 4 кг, зріст 54 см. Три дні мене не підпускали до дитини, дві доби він кричав, годували через катетер спец. харчуванням, кололи… Я плакала від щастя, коли вперше тримала і годувала свого малюка, ніколи не забуду тих почуттів…

Раніше моє життя було безтурботним, веселим і стабільним. Мені тоді здавалося, що моє майбутнє буде таким завжди! Але починаючи з 23 грудня 2009 року все кардинально змінилося. Ні, життя не стала раптом важким, не дивлячись на все, що тоді довелося пережити… Воно отримало сенс.

І у мене з'явилося справжнє щастя – мій Артурчик.

В Артурчика ДЦП, і останні 3 роки ми з ним тільки і робимо, що їздимо по лікарях і реабілітаціях, але це те, чим я зараз хотіла б займатися. Я радію будь-якому, навіть незначному успіху сина. І нехай все дається нелегко, та Артур не стоїть на місці.

Почувається добре, з'явилися нові звуки, часто чую "мама, мама" сподіваюся – це звернення до мене, нова міміка, цікавий такий став… Часто просить подати руку, щоб встати на ніжки, спритний, по всій кімнаті пересувається на колінах і на попі, відкриває тумбочки, тягнеться до предметів – вивчає. Добре спить ночами, їсть з апетитом, дивиться мультфільми…

Я дякую Богові за те, що навколо нас зібралося так багато добрих і чуйних людей! Сподіваюся, що і я колись зможу відплатити вам тим же добром.

ПІБ: Кулачковський Артур Григорович, 23.12.2009 р.

Місто: Львівська область

Діагноз: ДЦП